Самотній мрійник Шарль Бодлер

Цикл виставок «Літературні ювіляри – 2021»

 

До 200-річчя від дня народження Шарля Бодлера

 

 

“... Цей король поетів, справжній бог” — цими словами захоплено схарактеризував Шарля Бодлера лідер світового поетичного авангарду А. Рембо. Така висока оцінка цілком слушна, бо важко відшукати іншого поета, який зробив би так багато для радикального оновлення поетичної свідомості, як Шарль Бодлер. Він, за висловом П. Валері, “повернув... поезії її сутність”. Його називають пізнім романтиком і попередником символізму, одним із перших поетів-урбаністів, прихильником імморалізму й декадансу. Шарль Бодлер збагатив поезію, проте його оригінальність спричинила гострий конфлікт з французьким суспільством, із безпосереднім оточенням.

 

Його творчість стала дороговказом для всього поетичного модерну й авангарду ХХ с. Ті, які шукають нових змістів і форм, захоплюються як естетизмом Бодлера, так і його культом огидного. Приваблює несамовитий романтизм поета, який органічно поєднується із суворим неокласицизмом. Творчість Бодлера привертає увагу чистотою образів кохання і цнотливістю почуттів, які чергуються з агресією й богозневагою. Бодлер зітканий із суперечностей, невловимий, постійно незрозумілий. Чи не тому він зміг стати духовним учителем таких різних поетів, як французькі і російські символісти (П. Верлен, А. Рембо, В. Брюсов, К. Бальмонт), сюрреалісти і Т. С. Еліот?

 

У своєму щоденнику “Моє оголене серце” (1855-1866) Шарль Бодлер писав: “Почуття самотності, з самого мого дитинства. Незважаючи на близьких — і особливо у колі товаришів — почуття вічно самотньої долі. І водночас — сильна жага до життя і насолод”. У цих словах — весь Шарль Бодлер. Невтомний шукач пригод і всього нового і разом з тим сумний самітник. Любитель життя і ворог того, що заважає жити. Прихильник Краси, Істини, Бога і співбесідник Диявола, що “говорив з ним про приховані бажання й інстинкти”. Свою суперечливість Бодлер усвідомив з ранніх літ: “Ще зовсім дитиною я відчув у своєму серці два протилежні почуття: жах життя і захоплення життям”. Трагічний геній так і залишився вічно самотнім як у житті, так і в історії літератури, бо незвичайність Бодлера вирізняла його поміж інших постатей, напрямів, течій. Яких же суперечностей зазнав на своєму життєвому шляху письменник, і які протиріччя хвилювали його душу?

 

Шарль П’єр Бодлер народився 9 квітня 1821 року в Парижі. У шість років він втратив батька, котрий був майже на сорок років старший за матір. Батько поета походив із селян, але виявив неабиякі таланти, що допомогли йому пробитися в житті. Батько увійшов до кола інтелігенції, сповідував республіканські ідеї, добре знався на літературі, живопису, музиці. Мати поета походила з міщанської родини. Після смерті чоловіка, залишившись з малолітнім сином на руках і не витримавши життєвих випробувань, молода жінка незабаром вдруге вийшла заміж за майора Жака Опіка, який згодом дослужився до генерала і став депутатом. Другий шлюб матері був справжньою трагедією для Бодлера. Він завжди жадав її неподільної любові, постійної уваги, материнської відданості. Стосунки з вітчимом у хлопця не склалися. Для Бодлера він завжди був втіленням самозакоханості та обмеженості — рис, які ненавидів поет. Опік, надто піклуючись про пасерба, обмежував його бунтівну вдачу, схильність до непродуманих вчинків, навіть авантюр. І для незадоволення вітчима були досить таки вагомі підстави. Адже Шарля виключили з Паризького коледжу за погану поведінку. Він ніколи не вмів рахувати гроші, а тим більше — накопичувати їх. Пізніше вподобав легковажне життя паризької богеми.

Щоб якось відволікти пасерба від порожнього існування і вплинути на його характер, вітчим відправив у 1841 році Шарля до заокеанських колоній. На о. Маврикій Бодлер мав працювати вчителем. Певна річ, ці заходи не виправили молодого бунтівника. Через рік він самовільно повернувся додому. Шарль безоглядно витрачав гроші, отримані у спадок, — на розваги, друзів, створення іміджу. Він легко входить у паризьке аристократичне середовище і вважає своїм основним покликанням поезію. Але пише мало й не поспішає друкуватися. Займається перекладанням творів Е. А. По та живописом.

 

 

Шарль Бодлер був дуже уважним до кожного слова, яке писав. Працюючи над перекладом прози Е. По, він, за спогадами його сучасника Ш. Асселіно, обійшов усі паризькі шинки в пошуках англійського моряка, котрий розтлумачив би йому значення морських термінів, що зустрічаються в оповіданнях По. Асселіно посміявся з такої прискіпливості письменника, на що той відповів: “Невже ви не розумієте, що все, що я пишу, має бути бездоганним і що я не повинен давати привід для критики нікому — ні літераторам, ні матросам?”. Бодлер прагнув досконалості в усьому, що він робив, — у своїх перекладах і у власних віршах.

У середині 1844 року сталася подія, яка підірвала душевний настрій Шарля — його визнано людиною неблагонадійною, яка потребує опіки й нагляду. Судове рішення пролунало для Бодлера болюче та принизливо. Після цього він міг розпоряджатися спадком тільки під наглядом матері чи адвоката. З того часу настав остаточний розрив із сім’єю, хоча звільнитися від сімейної опіки Бодлер так і не зміг.

 

 

У 1845 році у Бодлера з’явилися думки про самогубство — не через борги, а через загальну безглуздість життя, що надзвичайно вплинула на нього (“я не потрібен нікому — і небезпечний для себе самого”). Він не сприймає ані порожнє існування ситих буржуа, ані конформізм, ані брехливу поміркованість, загальноприйняте нахабство “хазяїв життя” і жорстокість світу. Тому не випадково у 40-х роках ХІХ ст. поет опиняється в колі бунтівної молоді. Протягом другої половини 1840-х років Шарль Бодлер пише чимало поезій, а також есе про мистецтво (“Салон 1845 року”, “Салон 1846 року”), де виявив себе талановитим художнім критиком.

У 1848 році Бодлер брав участь у революції, ставши до лав учасників барикадних боїв. Коли ж обурені паризькі робітники повстали проти буржуазної республіки, Бодлер став на бік повстанців. Про 1848 рік поет згадував так: “Моє сп’яніння від 1848-го. Яким же воно було? Жага ненависті. Природна насолода від руйнування. Літературне сп’яніння; згадка про прочитане”. Однак “сп’яніння” революцією швидко минуло.

 

 

Поет мріяв про великі соціальні зміни, а натомість побачив ще більшу прірву, в яку поринало суспільство. Він став шукати забуття в наркотиках, вині, пристрастях і навіть стражданнях. Бодлер так і залишився вічним бунтівником, котрий ніколи не зміг змиритися з брутальною буденністю, мертвотною дійсністю, бездуховним існуванням. Йому здавалось, що все суспільство знаходиться у темряві, і він — разом з усіма. Що править бал тут не Бог, а Сатана, який постає в різних обличчях реального зла. Тому Бодлер став поетом, який оспівував ті “жахи”, що відчув сам і все його покоління.

Увесь біль поета за духовний стан сучасної людини і світу вилився у збірці “Квіти зла”. Бодлер хотів назвати свою книгу “Лімби” — верхні кола пекла. Пеклом здавалося поетові тогочасне життя, пекельні муки відчували його ліричний герой і він сам. Але таку назву вже мала книжка іншого автора. Письменник Іполит Бабу підказав нову назву — “Квіти зла”. Ця назва більше сподобалась Бодлеру. Під такою назвою 1 червня 1855 року спершу з’явилася добірка з 18 віршів у журналі, а через два роки й сама збірка.

 

 

Назва, яку поет шукав так довго, виявилась напрочуд влучною і виразною. Вона вмістила в собі всі суперечності, що їх зазнала душа поета в той непростий час. В одному з листів він писав: “У цю жорстоку книгу я вклав увесь свій розум, усе своє серце, свою віру і ненависть”. Ці вірші стали й своєрідними знаками всієї епохи. Бодлер показав, які химерні “квіти” проростають у душі людини на ґрунті жорстокого й бездуховного віку.

“Квіти зла” поет укладав досить довго, неодноразово міняв місцями вірші, шукав влучних назв для своїх циклів, весь час щось дописував, навіть коли книга вже була в наборі. Навіть у видавця урвався терпець, і Пуле-Малассі у відчаї писав в одному з листів: “Книга буде видана тоді, коли того схоче сам Господь Бог і пан Бодлер”. На прохання Бодлера два десятки примірників збірки надрукували на спеціальному голландському папері, для них зробили дорогу обкладинку. Він подарував їх матері, друзям, своїм покровителям, видатним літераторам.

 

 

За словами О. Блока, поет довів, що й “перебуваючи в пеклі, можна марити про білосніжні вершини”. Артюр Рембо назвав Бодлера “справжнім Богом”, і це виправдана гіпербола, з огляду на надзвичайну майстерність митця. Поет створив незнаний раніше художній світ, що надто відрізнявся від матеріального, і в цьому світі мали силу тільки одні закони — духовні. Лише переживання, конфлікти й відчуття особистості рухали ліричний сюжет, і це стало новим словом у літературі. 

Назва збірки підкреслює її головну думку — привабливість зла для сучасної людини. Ліричний герой Бодлера роздвоєний: він розривається між ідеалом духовної краси та красою зла. Зло стало об’єктом художнього дослідження в Бодлера. Поет розглядає його як специфічну форму добра. Ця роздвоєність бодлерівського героя поміж добром і злом породжує почуття нудьги, прагнення вирватись у “невідоме”, спрагу безмежного.

 

 

Поет для Бодлера — безрідний і незрозумілий юрбою “чужинець”, якого вона мучить і ненавидить. На поеті — печать знехтуваності. Бодлеру теж судилася така доля. Суспільство, в якому жив поет, не зрозуміло його. “Квіти зла” (збірка видана тиражем лише 1100 примірників і навіть уся не розпродана) зазнали нищівної критики, а проти її автора було висунуте обвинувачення в “образі суспільної моралі”.

 

У той самий час, 1857 року, відбувся і суд над Г. Флобером, як автором роману “Пані Боварі”. Флобера виправдали, бо в нього був блискучий адвокат, а Бодлерові не пощастило. Він був змушений вилучити з першого видання шість поезій. Осуд супроводжує кожен крок поета, він злидарює і страждає від переслідувань кредиторів, а 1858 р. ще й тяжко захворів. Попри жахливі умови існування, Бодлер продовжував працювати над “Квітами зла”, створює малі поезії у прозі (1857, 1861, 1862 і 1864), перекладає твори Едгара По, пише художнє дослідження про вплив наркотиків на уяву (“Штучний рай”, 1858), а також численні критичні есе.

У 1864 році безгрошів’я спонукало Бодлера відправитись у Бельгію з читанням лекцій про мистецтво. Лекції успіху не мали. Бодлер вирішив не повертатись у Францію, поки не доб’ється успіху та визнання. 4 лютого 1866 року під час відправи у церкві Сен-Лу в Намюрі Бодлер знепритомнів. Це був початок кінця. Паралізованого і з втраченим даром мови його перевезли до Парижа, але лікування не давало результатів. Він помер 31 серпня 1867 року на руках у матері.

 

 

Усе своє життя поет перебував на лезі ножа між прагненням пізнати єдність світу і самого себе та страшним розколом власної свідомості, душі й усього життя.

 

Бодлер був талановитим художником. Його малюнки високо цінувалися в мистецькому середовищі. Вже через рік після смерті поета одна з французьких газет надрукувала статтю, де наводилися деякі малюнки митця і зазначалося, що, якби Бодлер віддав живопису ті зусилля, що й поезії, він став би великим і оригінальним художником. Але поезія Бодлера взяла дуже багато від живопису. Вона живописна в буквальному розумінні слова. Поет надає великого значення кольорам і відтінкам, грі світлотіней, створенню цілісного враження, мальовничості картин, перспективі і композиції образів. Усе це допомагає йому створити неповторні пейзажі душі — відображення внутрішнього стану особистості.

Уся його поезія — про різноплановість людської натури, про злети й падіння особистості, її блукання в нетрях власної душі. Його творчість увібрала досягнення попередніх епох, але Бодлер синтезував їх особливим чином, що й дозволило йому стати зачинателем нового літературного напряму — модернізму.

 

Творчістю Шарля Бодлера завершується розвиток світової поезії від романтизму до символізму. Бодлер у своїй поезії тільки переступив той чарівний поріг, за яким світ реальних почуттів і предметів починає  перетворюватися на світ глибинних, одвічних людських переживань і духовних цінностей. Поети наступного покоління, зазирнувши у цей художній світ, залишились у ньому назавжди і спробували його розширити.

 

Альбатрос

 

Буває, моряки піймають альбатроса,

Як заманеться їм розваги та забав.

І дивиться на них король блакиті скоса —

Він їхній корабель здалека проводжав.

 

Ходити по дошках природа не навчила —

Він присоромлений, хода його смішна.

Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.

 

Незграба немічний ступає клишоного;

Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..

Той — люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,

Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

 

Поет, як альбатрос — володар гроз і грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

(Пер. Д. Павличка)

 

Вечірня гармонія

 

Вечірній час прийшов. На кожній стебелині

вже квіти куряться, немов кадильний дим;

і звуки, й пахощі в повітрі голубім;

меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні.

 

Вже квіти куряться, немов кадильний дим;

ридає скрипка десь, як серце в самотині;

меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні;

сумна краса небес в спокої віковім.

 

Ридає скрипка десь, як серце в самотині,

зненавидівши те, що чорним звуть нічим;

сумна краса небес в спокої віковім,

пірнуло сонце в кров, що застигає в сині...

 

Зненавидівши те, що чорним звуть нічим,

шукає серце втіх в минулій світлій днині.

Пірнуло сонце в кров, що застигає в сині,

а слід горить в мені потиром золотим.

(Пер. М. Драй-Хмари)